В’ячеслав: між будівництвом дому і війною

До 24 лютого 2022 року життя В’ячеслава було простим і зрозумілим: він займався будівництвом, зводив торговельні точки, мріяв збудувати власний затишний дім для своєї родини. Жінка, двоє синів, родом з Малинівки — це була звичайна історія української родини, де буденність і плани на майбутнє виглядали стабільними і впевненими.

Останній день перед війною почався, як будь-який інший. 23 лютого В’ячеслав повернувся додому пізно, а вже о четвертій ранку його розбудили — почалися бомбардування. Він швидко домовився про евакуацію родини в більш безпечне місце. Наступного дня він сам вирішив піти до війська. Через переповненість воєнкоматів шляхи були обмежені, але бажання бути корисним було сильнішим за будь-які перепони.

Перші дні війни він провів у формуванні “Кракен”, разом з побратимами обороняючи Харків, щоб стримати прорив російських сил у місто. Він згадує:

«Ми були у Харківській обласній військовій адміністрації до того, як туди влучили ракети. Нам пощастило, бо ми тоді були на 5 поверсі. Залишили речі, а потім нам сказали зірватися та їхати на іншу позицію».

Згодом В’ячеслав перейшов у 92-гу бригаду на позицію мінометника, а після перейшов в піхоту. Його перше поранення сталося на Черкаській Лозовій: уламок влучив у БТР, пошкодив ногу. Місяць лікування та реабілітації не зламав його: після повернення на позиції він брав участь у осінньому контрнаступі, звільняючи Куп’янськ, Балаклію та Борову.

Війна не обмежується лише фронтовими діями. В’ячеслав пригадує людей на своєму шляху: фермерів, які годували, жінок, які прихистили та давали змогу привести себе до ладу. Ці деталі, на його думку, формують непомітну, але не менш важливу сторону війни — людську підтримку.

Після ротації він опинився в Лимані, де бої були найскладнішими. Втома, обмежене харчування, безсонні ночі — щоденність війни в найгострішій формі. Потім Часів Яр, де він отримав серйозне поранення тазу. Чотири місяці реабілітації та відновлення стали випробуванням витривалості і тіла, і духу.

Навіть після травми В’ячеслав не залишив службу. Спочатку на милицях займався зв’язком і старлінками, згодом — в ТЦК. Але зрозумів, що це не його шлях, і перевівся оператором БПЛА. Сьогодні він продовжує службу, поєднуючи досвід бойових дій і технічну підготовку.

Історія В’ячеслава — не лише про війну або про подвиги. Вона про перетворення звичайного життя на щось, що вимагає постійного вибору, адаптації та відданості. Від мрії збудувати дім до операцій на передовій — кожен крок формував його як людину, яка розуміє ціну безпеки, свободи та сімейного тепла.