“На позиції, де немає вулиць, і залишилося лише фортепіано”: історія Ади

Щоб заспокоїтись військовослужбовиця з позивним «Ада» стискає іграшку — її вона вивезла з фронту. Мʼякого сірого песика дівчина знайшла у згорілому будинку. Серед попелу, уламків і повністю вигорілих речей — м’який, обгорілий, але вцілілий.

«Це ж Лабубу! — каже вона. — Так шкода стало цього малого. Забрала його з собою, назвала Жека. Раніше він був на моєму фронтовому рюкзаку, а тепер — на цивільній сумці. Це мій антистрес. Я коли нервую, просто беру його в руки, і мені стає легше», — пригадує Ада. 

 

Сьогодні дівчина просить звертатись до неї Ада, бо настільки звикла до позивного, що не сприймає своє цивільне імʼя. До повномасштабної війни у неї був фах, школа, інструменти та улюблені учні. А ще — у неї була своя школа дзвонарного мистецтва.

«У мене з дитинства була дивна любов до дзвонів. Не фортепіано, не скрипка, а дзвони. Я почула їх і мріяла навчитися також. І якось біля церкви почула дзвони, побачила священника, підійшла до нього й сказала: “Хочу вчитись”. Він подивився на мене: “Знаєш, скільки важить найбільший дзвін? Тонну”. А я: “Нічого, навчусь» — говорить дівчина.

 

У 19 років вона відкрила власну школу дзвонарного мистецтва. Вивчала музику, викладала сольфеджіо, працювала з дітьми з аутизмом. Ім’я «Дзвонар» стало її першим позивним, але пізніше побратими вирішили, що потрібно щось інше.

«Спочатку називали “Мєлочь” — я була найменшою серед них. Але командир якось почув, що я хочу змінити ім’я на Аделіну, і сказав: “Хай буде Ада”».

 

24 лютого вона була вдома під Києвом.

 

«Я тільки лягла спати. Третя ночі, фільм додивилась. І тут сусід вривається: “Війна почалась”. А я: “Яка війна? Я спати хочу”. А потім літаки, вибухи — і все стало зрозуміло».

Спочатку вона виїхала до Німеччини — мама вмовила. Провчилася рік в університеті, вивчила мову до рівня носія, здала всі іспити — і повернулась.

«У гостях добре, але вдома краще. Волонтерила, рятувала тварин, але це було не те. У країні війна, а я займаюсь незрозуміло чим».

Рішення йти на фронт прийшло швидко. Після повернення — волонтерство, евакуація тварин із зони бойових дій, допомога іншим. Але цього було замало. Ада просто загуглила «вакансії військовослужбовців», розіслала резюме й чекала. У першій розмові отримала відмову.

«Мене запитали, чи є проблеми зі здоров’ям. Відповіла: зір — мінус три на одному оці, мінус шість — на іншому. Почула у відповідь: “Нам таке щастя не треба”. Тоді вирішила: наступного разу промовчу. Так і зробила — на військово-лікарську комісію пішла в лінзах. Пройшла без проблем»

 

Так вона потрапила в ЗСУ. Спочатку — на “паперову” посаду, яку не могла витримати. Потім — просилася на ППО. А врешті — стала операторкою БПЛА.

«Мене перевели в бойову бригаду. Ми сиділи в сортувальному центрі. Один хлопець каже: “Я на мавіку літати вмію”. А я: “Я теж трохи”. Нас почув командир: “Хочете до нас у розвідку?” Ми — звісно!»

 

«Кажуть, оператори сидять за 10 км від фронту. Ага, зараз. Ми сидимо в окопі поруч із піхотою»

У Вовчанську вона вперше зрозуміла, що таке справжня війна.

«Ми шукали позицію — а вулиці немає. Випалена. Заходжу в будинок — залишилась лише одна стіна. А під нею — фортепіано. Побите уламками, але ціле. Постійно літали дрони, але я все одно сіла й почала грати. Це був мій момент краси посеред усього цього».

 

Найважчий обстріл вона пам’ятає по годинах. FPV-дрони, міномети, артилерія, танкові снаряди — все одразу. Три прямі влучання в їхній погріб. Вибух — і вона втрачає свідомість. Контузія.

«На четвертій годині я вже думала, що ми не вийдемо. Погріб почав завалюватись. Ми чули, як сиплеться земля над нами. Але вижили».

Контузії були не разові. Вони даються взнаки зараз.

 

«Можу говорити — і раптом зупинитись, забути, що казала. Ім’я своє — забути. Загубитись у місті. Складно будувати речення. Думаєш — а не можеш сказати».

 

Але навіть там — на нулі — вона не припиняла творити. У блокноті з’являлись вірші. Один із них народився під час штурму. Побратимів було двоє. Вони чули стрілянину неподалік.

«Я питаю: “А якщо вони до нас дійдуть, що ми будемо робити?” І саме це запитання стало віршем».

Контракт завершено, Ада демобілізована. Але, як часто буває, після війни починаються нові труднощі: документи, статус, невизначеність. Саме тоді вона звернулась до Офісу ветеранів.

«Я прийшла з багатьма питаннями. Не знала, з чого почати, як оформити статус, що робити далі. Але мене тут вислухали, все пояснили, допомогли розкласти по поличках. Це було важливо — просто відчути, що тебе зрозуміли».

Сьогодні вона намагається повернутися до творчості — музики та поезії.

«Я писала вірші навіть на війні. І зараз хочу рухатись у бік світла. Творити. Бо без цього я б просто не витримала».